Перепечатано с форума "Агронавт-Манивци".
Автор: Petryk
Адрес ветки: http://manivci.lviv.ua/forum/viewtopic.php?t=174
Язык: украинский.

Збори до цього пробігу виявились класичною ілюстрацією одного з наслідків закону Мерфі згідно з яким - незалежно скільки часу виділяється 90 % роботи здійснюється в самий останній момент. Незважаючи на активну PR компанію даного заходу з усього клубу вибралось аж два активіста велоспорту – відповідно автор і Ростик Платниш.
Таким обмеженим складом ми погрузились в дизеля і покотились назустріч новим враженням в сторону Ковеля.
В самому Ковелі три години між поїздами присвятили екскурсії нічним містом, погрілись біля вічного вогнища (яке як на диво працювало не дивлячись на газову кризу).



Десь там залишився мій бойовий шолом. Або самостійно злетівши з навіски рюкзака або будучи знятий дбайливою рукою на вокзалі. І так, ще одна пересадка і ми на кордоні. Пограничний контроль здійснюється безпосередньо на пероні при переході з нашої дизеляки в Білоруську. Саме цей поїзд справив перше яскраве враження про «закордон» без якого історія буде неповною. З вигляду це самий звичайний поїзд Радянського зразка типу «Раховоза» і ніщо не предвіщало сюрпризів. Але зайшовши в середину виявилось, що всі сідушки мягенькі в кожному вагоні є смітники



та коли я зайшов в туалет мені здалося шо ми перейшли не через той кордон – на належному місці висів цілий рулон паперу, в умивальнику лежав новий кусок мила і коли я перевірив кран то виявилось шо з нього тече вода, при чому тепла. Дещо психологічно стало легше коли прийшов провідник і запропонував нас не помічати за 5000 рублів замість того щоб виписувати квитків на 12000, я зрозумів шо все ж таки територію Совка ми не покинули.
В Бресті нас очікував дуже теплий прийом в редакції місцевої газети «Зоря», яка також виступала спонсором нашого пробігу. Там же відбувся перший обмін сувенірами. Нам вручили фірмові ручки і блокноти, а ми традиційно запропонували Львівську каву і прикарпатський бальзам. Що дуже прийшлось до душі нашим партнерам оскільки як показав досвід нормальну каву в Білорусії дістати важко. І взагалі країна орієнтована на споживання вітчизняної продукції, все що не росте на рідних полях це «баловство» і без цього можна обійтись.
Після короткої екскурсії містом в результаті якої я ухитрився пробити колесо в чотирьох місцях ми переодягнулись в мега-прикольні футболки з змішаною символікою Брестської фортеці і олімпійського комітету, прикрасили велосипеди георгіївськими стрічками і рушили на маршрут.



Враження першого дня продовжились в цікавому містечку Каменець,



який знаменитий своєю Білою вежею, про яку кожен чув завдяки пісні «Біловежська пуща». Там нас чекав цілий мітинг з справжніми піонерами в галстуках, що стояли в почесному караулі біля вічного вогню.



Правда полум’я в факелі на відміну від України не було. Хоча враження це не псувало, оскільки при нашому в’їзді на площу грянув військовий марш.



Потім було вітальне слово від директора і шикарні вірші від не менш шикарної старшокласниці про 10 загиблих кожної хвилини розказані з такими емоціями, що аж мурашки по шкірі.
Після мітингу нас повели в шкільну столову, на зустріч черговому культурному шоку. Суп з фрикадельками, гречка з бефстроганом, компот з курагою, печиво і це (я нічого не путаю) типове меню Білоруського школяра. Нам ця радість обійшлась (при перерахунку) в 10 гривень, а для школяра це коштує гривень п’ять. От вам і різниця соціального забезпечення. Ночували в той день в спортивній школі районного центру. Тут теж Білоруси можуть дати нам фору. В нас такі комплекси збереглися в Києві і деяких обласних центрах, а тут будь-ласка звичайний райцентр на 20 тис населення, а в центрі міста величезна спортивна база.
Наступний день показав шо не всьо так гладко, як здається на перший погляд. На наступному мітингу, що був зібраний до нашого приїзду «людина з райкому» повідомила, що Білорусії так важко живеться через те шо німці 65 років тому знищили інфраструктуру, а поруч судідом є Україна в якій процвітає неофашизм. Ще раз переконався шо «придурок» як підвид людської особи не знає кордонів і поширений в усіх країнах світу. Після мітингу знову кілометри доріг під дощем і ціла купа сіл, що проминали мимо із скорістю 25-30 км/год.
Не вдаючись в детальні подробиці кожного дня постараюсь коротко викласти враження, які найбільше кидались в око.
Дороги. Вони в Білорусії є і є всюди навіть у найглухіших селах куди ми заїжджали, щоб добратись до партизанського меморіалу.









При чому по якості ліпші чим у нас наприклад між Бібркою і Галичом. Ще цікавий факт – практично відсутній міжміський транспорт, зато постійно снують величезні молоковози, що перевозять сировину з місцевих колгоспів в районні молокопереробні заводи. Довелось бачити чистеньку обладнану по всіх правилах зупинку на обочині, в табличці розкладу якої написано – автобус їздить раз в день три рази на тиждень.
Села. Ми об’їздили всю Брестську область і я не побачив жодного масиву шикарних особняків як у нас в Брюховичах чи Солонці. Зато бачив повно типових «президенських будиночків», які будуються за державний кошт і видаються молодим сімям в кредит або старшим за бувші заслуги. Села виглядають дуже охайно хоча би за рахунок того шо всі паркани що виходять на головну дорогу зроблені за державний кошт. В кожному селі обов’язково є площа на якій знаходиться банк, магазин в якому можна розрахуватись карточкою, діючий клуб чи будинок культури і дуже часто дитяча площадка. Ще цікавий факт – як мені говорили, по селах людям вигідніше працювати в колгоспі і купляти молокопродукти в магазині, чим тримати власних корів. Цим пояснюється відсутність на дорогах селянських корів які вертаючись з пасовища по центральній вулиці рівномірно удобрюють всю територію села. Корів можна бачити тільки вдалині величезними групами біля не менших ферм.
Чого нема в Білоруських селах так це церков. І це свідома державна політика. Релігія ні не заборонена ні особливо не заохочується. Це відношення мені нагадує ставлення до Дня Перемоги в Україні – він є тільки для тих кому дійсно потрібний.
Наш пробіг закінчився урочисто на території Брестської фортеці разом з подібними заходами на які, як виявляється, так багата ця країна. Разом з нами фінішували бігуни з Іваново (що під Москвою), що подолавши півтори тисячі кілометрів добрались до Бреста на своїх двох. Байкери з Ульянівська. Це здаєтьсядесь в центральній Росії. І реставрована «полуторка» (вантажівка часів Другої світової війни), яка подолавши 15 тис км прикотила в Брест з Петропавловська-Камчатського. Потім було 9 травня і був парад, який сколихнув дуже далекі спогади дитинства, і дорога до дому.





Таким виявився цей пробіг. Щиро дякую Ростику Платнишу за компанію і всім тим хто таки зміг дочитати ці «многа букв» до кінця.